Берестечко, Пляшева.
Поразка – це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Л.Костенко «Берестечко».
Англійський журналіст-міжнародник Л.Лоутон у 1935 р. зазначав: «Українська нація – це реальність, яка має щонайменше тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко як українці, щоб створити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю». Берестечко ж – це одне з тих місць (як і схрони Карпат, Крути або Донецький аеропорт), де земля стала додатком до крові українських героїв.
Не зважаючи на жодні перепони, Берестечко, точніше національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви», який знаходиться поблизу с.Пляшева, повинен відвідати кожен свідомий українець.
І Берестечко (перша письмова згадка датується 1097 р.; назву пов’язують або з місцевим людом, який переселився сюди з Берестя (Бреста), або з лісами, в яких домінував берест), і Пляшева (засноване 1545 р.) нині є невеличкими поселеннями обабіч кордону Волинської та Рівненської областей. В історію вони увійшли як місце найбільшої битви часів національно-визвольної війни ХVII ст.
У червні минає рівно 365 років цієї трагічної сторінки української історії. Поблизу села Пляшева на смерть зійшлися загони українських козаків і селян під проводом Б.Хмельницького (за різними оцінками від 70 до 110 тис.) та кримських татар під керівництвом Іслам Ґерея ІІІ (25-30 тис.) з одного боку і польське військо Яна Казимира ІІ (від 77-90 тис. (за польськими оцінками) до 200 тис. за іншими джерелами; у т.ч. до 20 тис. німців; під проводом Вишневецького на польському боці теж воювали козаки). За оцінками істориків, битва відбувалася практично на рівних, і от коли козаки почали перемагати, кримські татари відступили (то був підкуп з боку поляків, переляк чи настання байраму, історики сперечаються досі), взявши в полон Б.Хмельницького. Це вирішило хід битви на користь поляків. Козацькі полковники прийняли рішення відступати, однак окремі козаки і селяни билися за волю до останнього.
Останній борець – сотник Нечитайло – наодинці захищався декілька годин в урочищі, що нині має назву «Козакова яма». Спочатку він відстрілювався з мушкета протягом трьох годин а потім, маючи 14 ран!!!, захищався косою. Сам польський король пропонував йому здатися. Особисто для мене, між цими подіями та захистом Донецького аеропорту є явні паралелі. Українці відступили, але це не було їх поразкою.
В ознаменування перемоги ще в XVII ст. поляки збудували у Берестечку Свято-Троїцький костел. Його ансамбль в стилі рококо дійшов до наших днів у руїнах. На початку ХХ ст. на о.Журавлиха (від поєднання слів «жура» і «лихо») була зведена церква-мавзолей Георгія Переможця, яка нині є центральною спорудою історико-меморіального заповідника. Унікальність храму у тому, що під одним дахом об’єднано три церкви: Георгіївська, Бориса і Гліба (балконна) та Параскеви П’ятниці (підземна). Фронтон церкви прикрашений картиною І.Їжакевича «Голгофа». Поряд знаходиться дерев’яна Михайлівська церква ХVII ст., яка перенесена сюди з с.Острів. За переказами, саме в ній молився гетьман Б.Хмельницький напередодні битви. У церкві знаходиться вхід до підземелля, в якому знаходиться своєрідний осуарій, вщент заповнений кістками учасників битви. Лише за роки незалежності було знайдено понад сотню людських кісток, чимало особистих речей та зброї, що належала учасникам битви (з окремими речами можна познайомитися в місцевому музії). Навряд чи хтось ідентифікує, які з кісток належать українцям, а які полякам. Смерть порівняла усіх!
На жаль, такі місця як Берестечко продовжують залишатися маловідвідуваними громадянами і забутими владою, навіть в незалежній Україні. Святині подібного ґатунку в інших державах включаються в усі можливі туристичні маршрути. Довкола них формуються потужні туристичні комплекси. А українська влада так і не змогла збудувати просто нормальну дорогу до комплексу. Маю підозру, що і в часи колонізації, і нині це робиться цілеспрямовано.
Влада, та й часто ми, все плачемо!!???? про відсутність власних героїв (це в контексті такої потрібної вже давно декомунізації), забуваючи про мільйони минулих та, на жаль, вже сучасних захисників і борців за незалежність, доля кожного з яких гідна фільмів, романів, назв вулиць, шкіл… Будь-якій владі, яка за своєю суттю не є державницько-національною, не вигідно, щоб ми шанували своїх героїв. А суспільство саме по собі є дуже інертним. Я, на жаль, дуже боюся, що через декілька років загал забуде про сучасних героїв, як ми вже почали забувати про Героїв Небесної Сотні. Чиновники, які прийшли до влади завдяки їхній крові, вже воліють не згадувати Героїв. Та й взагалі, що можна вимагати від тимошенків, бойків, пашинських, луценків, поплавських, бондаренків, колєсніченків, порошенків… В контексті останнього: не говорячи про брехню довкола продажу «Рошену», виникає запитання, чи може відстоювати інтереси України, людина, яка має сан в російській православній церкві і на території київської фабрики якої досі, всупереч всіх підписаних ним же законів, стоїть доглянутим пам’ятник Карлу Марксу (вчора сам бачив квіти біля постаменту!!!).
І допоки ми будемо обирати тих, хто навіть найменшим чином себе скомпрометував, знову і знову, Берестечко залишатиметься забутою Богом дірою. У цьому контексті, не перестаю захоплюватися, співробітниками заповідника і їх відданістю справі.
Берестечко дає багато уроків, більшість з яких залишається незасвоєними.
А ще, Берестечко доводить, що національним спортом українців є наступання на граблі.