Берестечко, Пляшева.
Поразка – це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Л.Костенко «Берестечко».
Англійський журналіст-міжнародник Л.Лоутон у 1935 р. зазначав: «Українська нація – це реальність, яка має щонайменше тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко як українці, щоб створити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю». Берестечко ж – це одне з тих місць (як і схрони Карпат, Крути або Донецький аеропорт), де земля стала додатком до крові українських героїв.
Не зважаючи на жодні перепони, Берестечко, точніше національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви», який знаходиться поблизу с.Пляшева, повинен відвідати кожен свідомий українець.
І Берестечко (перша письмова згадка датується 1097 р.; назву пов’язують або з місцевим людом, який переселився сюди з Берестя (Бреста), або з лісами, в яких домінував берест), і Пляшева (засноване 1545 р.) нині є невеличкими поселеннями обабіч кордону Волинської та Рівненської областей. В історію вони увійшли як місце найбільшої битви часів національно-визвольної війни ХVII ст.
У червні минає рівно 365 років цієї трагічної сторінки української історії. Поблизу села Пляшева на смерть зійшлися загони українських козаків і селян під проводом Б.Хмельницького (за різними оцінками від 70 до 110 тис.) та кримських татар під керівництвом Іслам Ґерея ІІІ (25-30 тис.) з одного боку і польське військо Яна Казимира ІІ (від 77-90 тис. (за польськими оцінками) до 200 тис. за іншими джерелами; у т.ч. до 20 тис. німців; під проводом Вишневецького на польському боці теж воювали козаки). За оцінками істориків, битва відбувалася практично на рівних, і от коли козаки почали перемагати, кримські татари відступили (то був підкуп з боку поляків, переляк чи настання байраму, історики сперечаються досі), взявши в полон Б.Хмельницького. Це вирішило хід битви на користь поляків. Козацькі полковники прийняли рішення відступати, однак окремі козаки і селяни билися за волю до останнього.
Останній борець – сотник Нечитайло – наодинці захищався декілька годин в урочищі, що нині має назву «Козакова яма». Спочатку він відстрілювався з мушкета протягом трьох годин а потім, маючи 14 ран!!!, захищався косою. Сам польський король пропонував йому здатися. Особисто для мене, між цими подіями та захистом Донецького аеропорту є явні паралелі. Українці відступили, але це не було їх поразкою.
В ознаменування перемоги ще в XVII ст. поляки збудували у Берестечку Свято-Троїцький костел. Його ансамбль в стилі рококо дійшов до наших днів у руїнах. На початку ХХ ст. на о.Журавлиха (від поєднання слів «жура» і «лихо») була зведена церква-мавзолей Георгія Переможця, яка нині є центральною спорудою історико-меморіального заповідника. Унікальність храму у тому, що під одним дахом об’єднано три церкви: Георгіївська, Бориса і Гліба (балконна) та Параскеви П’ятниці (підземна). Фронтон церкви прикрашений картиною І.Їжакевича «Голгофа». Поряд знаходиться дерев’яна Михайлівська церква ХVII ст., яка перенесена сюди з с.Острів. За переказами, саме в ній молився гетьман Б.Хмельницький напередодні битви. У церкві знаходиться вхід до підземелля, в якому знаходиться своєрідний осуарій, вщент заповнений кістками учасників битви. Лише за роки незалежності було знайдено понад сотню людських кісток, чимало особистих речей та зброї, що належала учасникам битви (з окремими речами можна познайомитися в місцевому музії). Навряд чи хтось ідентифікує, які з кісток належать українцям, а які полякам. Смерть порівняла усіх!
На жаль, такі місця як Берестечко продовжують залишатися маловідвідуваними громадянами і забутими владою, навіть в незалежній Україні. Святині подібного ґатунку в інших державах включаються в усі можливі туристичні маршрути. Довкола них формуються потужні туристичні комплекси. А українська влада так і не змогла збудувати просто нормальну дорогу до комплексу. Маю підозру, що і в часи колонізації, і нині це робиться цілеспрямовано.
Влада, та й часто ми, все плачемо!!???? про відсутність власних героїв (це в контексті такої потрібної вже давно декомунізації), забуваючи про мільйони минулих та, на жаль, вже сучасних захисників і борців за незалежність, доля кожного з яких гідна фільмів, романів, назв вулиць, шкіл… Будь-якій владі, яка за своєю суттю не є державницько-національною, не вигідно, щоб ми шанували своїх героїв. А суспільство саме по собі є дуже інертним. Я, на жаль, дуже боюся, що через декілька років загал забуде про сучасних героїв, як ми вже почали забувати про Героїв Небесної Сотні. Чиновники, які прийшли до влади завдяки їхній крові, вже воліють не згадувати Героїв. Та й взагалі, що можна вимагати від тимошенків, бойків, пашинських, луценків, поплавських, бондаренків, колєсніченків, порошенків… В контексті останнього: не говорячи про брехню довкола продажу «Рошену», виникає запитання, чи може відстоювати інтереси України, людина, яка має сан в російській православній церкві і на території київської фабрики якої досі, всупереч всіх підписаних ним же законів, стоїть доглянутим пам’ятник Карлу Марксу (вчора сам бачив квіти біля постаменту!!!).
І допоки ми будемо обирати тих, хто навіть найменшим чином себе скомпрометував, знову і знову, Берестечко залишатиметься забутою Богом дірою. У цьому контексті, не перестаю захоплюватися, співробітниками заповідника і їх відданістю справі.
Берестечко дає багато уроків, більшість з яких залишається незасвоєними.
А ще, Берестечко доводить, що національним спортом українців є наступання на граблі.
about country Ukraine
Бережани.
Замок на болоті та «ув’язнений» монастир.
Бережани – одне з найпривабливіших містечок Тернопільщини. І хоча у моєму особистому списку воно поступається таким ґрандам краю як Бучач, Збараж або Кременець, однак, як говорять, на смак і колір…)
Якщо сказати, що Бережани мене здивували, то це не сказати нічого. Вони відкрили мені цілий світ своїх принад.
Перша документальна згадка про місто на берегах Золотої Липи припадає на 1375 рік, коли відбулася зміна власника містечка. Проте попередник вже чимось володів). У місцевому краєзнавчому музеї можна знайти підтвердження не лише більш давнього перебування на цьому місці людини, а й побачити рештки північних оленів та мамонтів, знайдені в його околицях. Назва міста походить від давньоукраїнського відповідника, який означає «пологі береги річок із сіножатями».
Найвизначнішими своїми пам’ятками місто завдячує періоду, коли ним володів руський (не російський!!!!) рід Сенявських (рідше вживається Синявські). Саме вони в середині XVI ст. зводять Бережанський замок, який величали «Східним Вавелем». Це був унікальний замок, який поєднував нідерландський тип оборонних споруд (замок чи не єдиний в Україні, який зведений на абсолютно рівному місці; додатковим оборонним чинником замку було … болото) та італійські архітектурні впливи (внутрішній двір та убранство були оформлені в стилі палаццо). У межах замку було зведено еклектичний костел Св.Трійці, який виконував функції усипальниці роду Сенявських. За весь час існування замок був взятий лише двічі: загонами Максима Кривоноса та військами Карла ХІІ. Руйнація замку розпочалася за часів Потоцьких (наприкінці ХІХ ст. тут було влаштовано пивзавод) і завершилася в часи Другої світової війни.
Неповторний ансамбль формує площа Ринок. В центрі площі знаходиться ратуша ХІХ ст. Саме в ратуші розмістилися Краєзнавчий музей, музеї Богдана Лепкого, книги та репресованої Церкви. В гімназії, що знаходилась на другому поверсі ратуші, свого часу навчалися Богдан Лепкий та Маркіян Шашкевич, а вчителював святий мученик Микола Конрад, який беатифікований Папою Римським. Якась особливо домашня атмосфера властива внутрішньому дворику ратуші. Навпроти ратуші знаходиться Троїцький собор (XVIIІ ст.), святинею якого є частина кістки руки Івана Хрестителя. Неподалік знаходиться комплекс костелу Різдва Діви Марії (XVII ст.) з яскраво вираженими готичними рисами.
В центральній частині міста багато цікавих споруд: вірменський костел, будівлі банку, крайового суду, гімназії та пошти, вілли Чайковського та Дубицького тощо. На околицях Бережан вартими уваги є дерев’яна Миколаївська церква та урочище Монастирок з джерелом цілющої води.
А ще над історичною частиною міста домінує комплекс бернардинського монастиря (XVII ст.). Колись величний барочний ансамбль з приходом радянської влади почав використовуватися не за призначенням. Нині в монастирі знаходиться колонія суворого режиму. З недавнього часу раз на тиждень віряни отримали можливість проводити службу в церкві Пратулинських мучеників (колишній монастирський костел Св.Миколая). До речі, свій термін у колонії відбував В.Янукович. Звісно, що місцеві якщо б і хотіли його бачити знову, то лише у тому ж статусі.
Натомість місцеві мешканці пишаються, що з Їхнім містом пов’язані долі Богдана Лепкого, Андрія Чайковського, Маркіяна Шашкевича, Софії Крушельницької, Якуба Ґаватовича, Володимира Їжака, Барбари Стрейзанд (тут народився її дідусь), Олександра Філя (загинув на Донбасі, захищаючи Україну від новітньої російської навали) та багатьох інших.
А ще в Бережанах постійно відчувається туга за малою батьківщиною: значна кількість мешканців міста є нащадками українців, що після Другої світової війни були депортовані з Лемківщини, Підляшшя та Надсяння.
Бережани вчать БЕРЕГТИ те, що маєш.
about country Ukraine
Бердянськ.
Поєднати несумісне або діти лейтенанта Шмідта у вишиванках.
Бердянськ нас зустрів величезним супермаркетом ще в ті часи, коли навіть не всі обласні центри мали подібні заклади. І здавалось би, ось воно – ми приїхали в сучасне місто, яке справді є курортною столицею Азовського моря. Офіційний статус курорту державного значення Бердянськ отримав ще у 2005 році. Місто володіє низкою чинників, що ще з початку ХХ ст. означили його курортну спеціалізацію: окрім сприятливих кліматичних умов, теплого моря (до того ж, у воді Азовського моря присутні 92 корисні елементи таблиці Менделєєва – найвищий показник серед морів світу) і піщаних пляжів (лише унікальна Бердянська коса – це практично 23 км майже суцільного пляжу лише в один бік) варто згадати цінні родовища лікувальних грязей солоних озер (у деяких з них солоність наближається до показника Мертвого моря!). Численні санаторно-курортні заклади спеціалізуються на проблемах опорно-рухового апарату, нервової системи, органів дихання, гінекології.
Але Бердянськ це місто яке поєднує бажання жити краще і заскорузлість світогляду, який тягне донизу. 3 одного боку, за останні роки з’явилася низка хороших готелів та приватних садиб високого ґатунку; облаштовано набережну; зорганізовано декілька фестивалів; побудовано аквапарк та інші розважальні комплекси. Відсутність історико-культурних пам’яток місто вдало компенсує встановленням цікавих скульптур: рибалці, сантехніку, «Бичку-рятувальнику», «Збирачам ракушок», «Дітям лейтенанта Шмідта», «Жабі» тощо. З іншого, щоби бути курортом, потрібно:
— щоб у закладах громадського харчування була приємна атмосфера (склалося таке враження, що місто захопив російський шансон) і уважний персонал;
— щоб такий різновид закладів розміщення як туристичні бази радянського зразка просто зник як вид, а окремі санаторно-курортні заклади нарешті зробили ремонти;
— щоб чистим і охайним було все місто, а не лише набережна та центр;
— щоб головна принада міста – пляжі – теж були чистими і щоб замість туалету не потрібно було використовувати найближчі чагарники або море!
Звісно, дивує, чому місто так не хоче сприймати своєї козацько-української частини історії і так вперто всюди підкреслює колоніальне минуле. Наприклад, акцентуюючи роль у цьому процесі російського намісника краю графа Воронцова, всюди датою заснування міста називають 1827 р. Але ж місто виникло на місці вже існуючого рибальського поселення, яке було засноване ще у 1673 р. запорізькими та азовськими козаками. Усі поселення в усьому світі намагаються віднайти факти, які підтверджують більш давні сторінки їх історії, а у Бердянську відмовляються від 154 років реальної історії!? Так само мешканці Бердянська воліють не говорити про те, що велич і потенціал міста у ХІХ ст. були створені інвесторами-німцями, італійцями, бельґійцями, австрійцями, французами… (от звідки варто залучати кошти й нині, а не відмивати гроші російських бандитів та екс-регіоналів, ще більше прив’язуючи себе до великого північного болота) та не згадувати Голодомор (хоч той же пам’ятник «Бичку-рятувальнику» символізує саме жахливі роки голодоморів, коли єдине спасіння від смерті уособлювала саме ця маленька рибка). Містяни все ще живуть міфами про «Велику вітчизняну війну» і бандерівців, а не реальними подіями Другої світової, і навіть після російської агресії, як свідчать інформаційні джерела, звинувачують у всьому Майдан і київську владу. Звісно, що такий стан речей – це не лише вина мешканців Бердянська, а й держави Україна, яка за роки незалежності так і не захотіла зачистити свій простір від адептів «Русково міра». Проте, не все так погано, якщо на вулицях міста з’являються подібні плакати)))) (див. фото).
Бердянськ дає надію на оздоровлення МОРАЛЬНЕ і фізичне).
about country Ukraine
Бердичів.
І хто мені не знає за Беричів?)
----«-Ви знаєте, на тому тижні я був у Бердичеві, так там у трамваї бачив живого Карла Маркса!
— Ой, не може буть! Шо, в Бердичеві вже ходить трамвай?»
----«Суддя:
— Свідок, ваше прізвище?
-Мєнухін.
-Ім’я?
— Ісаак.
— Місце проживання?
— Бердичів.
— Вид діяльності?
— Дрібний ґешефт.
— Віра?
— Пане суддя, я сказав Вам, що мене звуть Ісаак Мєнухін, живу в Бердичеві і займаюсь дрібним ґешефтом. Так хто я, по вашому? Буддист?»
----«Рабінович скаржиться:
— Я захворів в дорозі і два місяці пролежав в Одесі. Це обійшлось мені в дві тисячі гривень.
— Шкода. Захворій ти у нас в Бердичеві, то за такі гроші міг би два роки хворіти.»
Бердичів знаходиться за 43 км від Житомира, хоча місцеві мешканці свято переконані, що це Житомир знаходиться за 43 км від Бердичева).
Бердичів – місто, про яке не лише розповідають анекдоти, а й складають легенди. Місто, яке стало батьківщиною або важливою сторінкою життя для багатьох українських, єврейських, польських, англійських, французьких, англійських, американських видатних постатей: Дж.Конрад, Леві Іцхак, І.Мазепа, Ф.Шопен, В.Нестайко, О. де Бальзак, А.Гольдфаден, А.Гонтар, М.Кривонос, М.Гарцман… Місто, про яке той же О. де Бальзак писав у своїх дорожніх нотатках: «Україна починається з Бердичева». Відчуваєте різницю: француз у 1850 році писав про Україну, якої за версією росіян не існує і ніколи не існувало! І хто тоді наші друзі?
Є дані, що людські поселення на місці нинішнього Бердичева існували вже у ІІ тис. до н.е… У XV ст. (деякі джерела називають 1320 р.) виникає хутір Бердичів, який уже в ХІХ ст. стає п’ятим за розмірами містом на території нинішньої України. Саме перша половина ХІХ ст. стало періодом найбільшого розквіту міста, коли воно було одним з найбільших торговельних та найбільшим!!! банківським центром Російської імперії.
Назву міста пов’язують з власним ім’ям Бердич; назвою тюркського племені берендичів, що свого часу тут проживало; давньоукраїнським словом «бердо» — урвище або назвою бойової сокири у слов’ян «берда, бердиш».
Нині Бердичів є дуже цікавим для туристів містом і одним із претендентів на входження до сімки найцікавіших історичних поселень України. У місті нараховується близько ста пам’яток.
Унікальні пам’ятки XVІ-XVIII століть об’єднані в Бердичівському історико-культурному заповіднику. Його перлиною є монастир Кармелітів Босих. На початку ХVII ст. князь Януш Тишкевич збудував у Бердичеві замок, а в 1627 році було засновано й монастир католицького ордена «Босих кармелітів». Спочатку було збудовано підземний костел з келіями (існують легенди про підземні ходи від нього до найбільших міст Правобережної України), а через 100 років було зведено і надземний Маріїнський костел. У ньому знаходиться чудотворна ікона Бердичівської Божої Матері. Особливо ефектно виглядає відображення комплексу монастиря та старовинних фортечних мурів у водах Гнилоп’яті!
Ще однією складовою заповідного Бердичева є костел Св.Варвари, в якому 14 березня 1850 року вінчалися О. де Бальзак з графинею Е.Ганською. У ньому ж хрестили Дж.Конрада.
І хоча історична частина міста нині не має цілісного архітектурного ансамблю, велика кількість культових споруд та старовинних будинків викликають інтерес, у т.ч. церква Св.Миколая, центральна синагога, синагога Хабад-Любавич, будівлі педагогічного та медичного коледжів.
Завдяки величезній єврейській громаді Бердичів називали «Волинським Єрусалимом». Нині той єврейський Бердичів відійшов у минуле, пам’ять про яке пов’язана з видатними персоналіями та поодинокими пам’ятками архітектури: у місті збереглися приміщення трьох синагог. Наприклад, у Великій Хоральній синагозі знаходиться нині… трикотажна фабрика. Уособленням того Бердичева є закинутий єврейський цвинтар. До речі, тут знаходиться усипальня цадика Леві Іцхака Бен Меїра, яка є місцем паломництва хасидів (біля 3-5 тисяч паломників щороку). А ще єврейський Бердичів оживає на Дні єврейської культури. Нещодавно у місті відкрили Музей єврейства. Проводяться у місті і Дні польської культури. До речі, у польській мові існує фразеологізм «Пиши на Бердичів», який означає «відчепись», «не мороч голови», «може колись».
Вартими уваги можуть бути і музеї Дж.Конрада (окремі столичні музеї можуть позаздрити йому в царині застосування сучасних музейних технологій), бойової слави та історичний.
Туристична інфраструктура міста поступово розвивається. В центральній частині вже зараз є широкий вибір ресторанчиків та кав’ярень. У більшості з них можна спробувати місцеве непастеризоване пиво, яке бердичивці вважають найкращим в Україні.
І ще, перебування у Бердичеві варто скомбінувати з відвідуванням садиби Ганських у Верхівні, надзвичайного костелу в Городківці та готичного палацу у Червоному. Забагато позитиву не буває)!
Бердичів вчить, що повага до інших починається з поваги до себе!