Отзывы, которые создал Валентин

«Ісконна рускій ґорад» в «ісконна рускам» Криму
Відома нам історія Бахчисарая розпочинається із заснування на сусідній горі у V-VІ ст. печерного міста Кирк-Ор (Кирк-Єр). На початку свого існування Кирк-Ор був тісно пов’язаний з історією половців та аланів; з кінця ХІІІ ст. розпочинається його татарська сторінка. У XV ст., в період становлення Кримського Ханства, Ґереї роблять його своєю резиденцією. У XVI ст. в долині було збудовано новий палац Бахчисарай, який невдовзі стає повноправною столицею Ханства. Ще у XIV ст. в Кирк-Орі починають селитися караїми. Саме вони дають йому сучасну назву Чуфут-Кале (Юдейська фортеця). Тривалий період часу місто було важливим осередком торгівлі та караїмської культури. З середини ХІХ ст. безлюдніє та руйнується.
Чуфут-Кале нині вважається одним із найкраще збережених середньовічних печерних міст в Криму. Винагородою за не надто комфортний) підйом на вершину гори стануть не лише знайомство із залишками та руїнами міста (оборонна стіна з декількома воротами, мавзолей доньки хана Тохтамиша, дві кенаси, колодязь Тік-кую, руїни мечеті, печерного християнського монастиря, монетного двору тощо), а й фантастичні краєвиди околиць! Прогулюючись по вершинах місцевих гір та пагорбів, можна познайомитися з Бахчисараєм та його околицями, в т.ч. водосховищем Еґиз-Оба, практично з висоти пташиного лету.
У вузькій долині Чарик-Су біля підніжжя Чуфут-Кале в районі Старосілля (Салачика) та довкола нового палацу, починаючи з ХVІ ст. і формується місто Бахчисарай (з кримськотатарської – «сад-палац»). Ханський палац дійсно є найбільшою атракцією міста і, до речі, єдиним у світі зразком кримськотатарської палацової архітектури. У 1736 р. російська армія спалила місто і палац, пізніше відбудований тими ж Ґереями. Про цю подію Е.Д.Кларк писав: «У Бахчисараї росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнувати і знищили цілковито цю столицю». Можливо, вони так ненавиділи Кримське Ханство тому, що Москва з часів власного заснування тривалий час платила їм данину як васал.
Сучасного вигляду палац набув після реконструкції, що була проведена українськими фахівцями у 60-х роках ХХ ст. Нині визначними об’єктами палацу є північна та південна брами, головний корпус, гарем, Велика ханська мечеть, бібліотека, Світський корпус, соколина вежа, лазня Сари-Ґюзель, Перський сад, гробниці та ротонди, Золотий фонтан та найбільше моє здивування і на той час розчарування;) – Фонтан сліз або Бахчисарайський фонтан (в моїй уяві – це мало бути щось просто феєричне)).
В історичній частині Бахчисарая вартими уваги є Зинджирли-медресе, мечеті Тахтали-Джамі та Орта-Джамі, Свято-Успенський монастир. Вулиці і будиночки Старосілля та Старого міста досі зберігають орієнталістську атмосферу, доповнену колоритними сімейними ресторанчиками кримськотатарської кухні. До речі, підмурки «русково міра» закладалися ще в 90-х, коли місцеві екскурсоводи наполегливо не рекомендували відвідувати подібні заклади «понаєхавших татар». Ось так корінний народ і став «понаєхавшим»! Суто російський підхід. Пам’ятаєте росіянку на Бродвеї, яка говорила: «Вже 30 років живу тут, а ці американці так і не вивчили російську».
У 1944 році місто було за ніч очищене під керівництвом Сталіна від кримських татар (тепер по-варварськи росіяни вчинили не лише з Бахчисараєм, а й по суті, «зґвалтували» весь Крим), а в їхні будинки були привезені та поселені росіяни з центральних районів Росії та сім’ї особливо «жо… лизних» енкеведистів, кеґебістів та комуністичних діячів. Так місто, в якому більшість завжди становили кримські татари, і перетворилося на «ісконна рускій ґорад». Мене дивує лише одне, чому вони залишили місту назву, а не придумали якийсь черговий Лєнінобздик або Петьокримськ. А нащадки тих …істів, побоюючись правди про своїх батьків та дідів, знову у 2014 році вкрали Крим у татар і в українців. Правду говорять, колишніх чекістів не буває. Саме їхні нащадки і нині бігають по судах та мітингах захищаючи, наприклад, «вічну» назву Камсамольска або Кіраваґрада, адже історія для них починається з моменту російської колонізації. До цього в їхній уяві довкола була пустка…
Бахчисарай вчить ніколи не вірити «Історії Ґосударства Руссково», адже «брехнею весь світ обійдеш, але назад не повернеш».

Беоґрад (Білоград)
На межі культур.
І у минулому, і нині ми, українці, знаходимо багато паралелей між Росією і Сербією. Особливо, що стосується їх ролі, відповідно, в СРСР та СФРЮ і в подіях, що розгорілися після закономірного краху цих держав-монстрів. Не так давно відкрив для себе ще одну паралель: у ХІ-ХІІІ ст. середньовічна сербська держава називалася … Рашка. Така собі велика Раша у нас під боком, і маленька Рашка;) на Балканах.
Але існує одна ДУЖЕ велика відміна між росіянами і сербами: це ставлення до українців. Назагал серби досить дружньо ставляться до українців. Принаймні, я особисто дуже комфортно відчував себе в Беоґраді, який наші люди і картографи і далі на російський кшталт продовжують називати Белґрадом, хоча є історичний варіант назви міста українською – Білоград. Ми просто дуже мало обізнані один про одного і часто наші сприйняття проходять крізь призму російської пропаганди. На жаль, ні серби, ні українці ніяк не перестануть наступати на одні і ті ж граблі.
Сербія загалом, і Беоґрад зокрема – дуже комфортні для українців. Комфортні ще й тому, що ми можемо порозумітися без перекладачів. Просто спілкуючись рідними мовами.
Беоґрад чудове місце для проведення вікенду. Місто вражає своєю багатогранністю, яка є спадком давньої історії і практично постійного знаходження на межі культур і цивілізацій. Перші відомості про місто зустрічаються в ІІІ ст. до н.е., коли кельти заснували на берегах Сави і Дунаю Синґидунум. Існують і більш давні відомості про перебування людини на території міста: так археологи свого часу знайшли тут рештки неандертальця. За історію свого існування місто 40 разів завойовувалося різними арміями і 38 разів було спалене вщент!
В сучасному Беоґраді найбільш відчутні слов’янські (сербські) та турецькі впливи. Однією з найдавніших пам’яток міста є фортеця Калемеґдан, яка займає стратегічне положення при злитті Сави і Дунаю. Це справжній музей історії міста просто неба. Саме тут височіє і символ столиці – монумент «Побєднік». Масивні мури і ворота фортеці доповнюються й іншими атракціями: Сахат-вежа, вежа Небойша, церкви Ружиця і Св.Петки; військовий музей з хорошою колекцією зброї; зоопарк тощо.
В історичній частині знаходиться пішохідна зона вулиці Князя Міхаїла і Площа Республіки. Тут можна оглянути будівлі Національного театру, Національного музею, Сербської академії наук, резиденцію княгині Любіци, Галерею фресок та багато інших цікавинок.
На особливу увагу заслуговують собор Св.Сави (один з найбільших православних соборів світу; до 10 тисяч вірян можуть перебувати одночасно на службі. При нагоді відзначу, що сербам властива якась гіперболізована релігійність); церква Св.Марка; Королівський палац в Топчидерському парку; набережні Земуна, Ушча і Савський причал. Беоґрадці особливо полюбляють посидіти в ресторанчиках на воді або здійснити велопрогулянки по набережних та численних парках міста. Однією з улюблених зон літнього відпочинку є околиці озера Ада Циганлія. А щоб побачити столицю біля своїх ніг, варто забратися на оглядовий майданчик вежі Авала (своєрідна Ейфелева вежа Беоґрада;)).
Центральна частина міста досить компактна, то ж більшість згаданих пам’яток можна оглянути за 2-3 години пішої прогулянки.
Ну а вечір, та й інші частини дня;), варто провести в районі Скадарлія. Беоґрадці говорять: «Хто не був у Скадарлії, той не бачив Беоґрад». Цей богемний квартал, символами якого є капелюх (шешир), тростина та гвоздики, просто створений для відпочинку та пошуків натхнення. На затишних вуличках знаходяться найвідоміші ресторани сербської кухні: «Три шешира», «Шешир мой», «Скадарлійський боем» та багато інших. Сербська кухня, як і сербська культура, є симбіозом різних впливів. Серби особливо полюбляють страви з м’яса (вєшаліца (відбивна зі спеціями), чевапчічі (ковбаски з рубленого м’яса), джувеч (тушковане м’ясо з рисом та овочами), кастрадіна (в’ялена баранина), гайдук (свинина на грилі), пршут (в’ялене м’ясо), плескавіца (рублена котлета, засмажена на вугіллі)), овочів (мусака (запечені шарами баклажани та томати з фаршем або м’ясом), самро (голубці), пун’єна тіквіца (фарширований гарбуз), численні салати); сири та солодощі (пріґаніца (пончик), альва (варені в меду горіхи), штруклі (чорнослив і горіхи, запечені в сирі))… Смачного))).
Беоґрад вчить НЕ ДОВІРЯТИ московській пропаганді і формувати уявлення про будь-яку точку планети завдяки особистим відчуттям або на основі вражень друзів.

Балатон.
Молочне болото.
Існує проукраїнська легенда походження назви «Угорського моря». Угорський король Андраш І після одруження з київською княжною Анастасією Ярославною вирішив показати їй усі свої володіння. Коли королівський почет під’їхав до озера, молода дружина запитала: «Що це за блато (болото)?». Незрозуміле українське слово дуже сподобалося угорцям, які на власний манір почали називати його Балатоном). До речі, українське слово дуже точно передало сутність озера. І хоча нині практично весь периметр озера облагороджений пляжами і набережними, все ж зустрічається доволі багато зарослих рогозою і заболочених ділянок та й кількість мулу в озері дуже велика. Вода в озері практично ніколи не буває прозорою і за кольором більш подібна до молока. Проте купатися в Балатоні не лише корисно, а й приємно: у літній період вода перетворюється на тепле пряжене молоко.
Стосовно походження озера теж існує низка легенд, більшість з яких говорить, що озеро виникло і буде існувати доти, доки в підземеллях церкви в Тіхані або ж на дні озера плакатиме чарівна дівчина.
Балатон розташований у західній частині Угорщини. Водне плесо вузькою смугою (до 14 км завширшки) простягнулося з північно-східного до південно-західного берега майже на 77 км. Озеро дуже мілке (середня глибина лише 3 м, максимальна – трішки більше 12 м), особливо у південній частині, де, навіть, за півкілометра від берега можна пограти у волейбол). Скептичні угорці називають Балатон «найбільшою калюжею Європи». Більш мальовничими є північні береги, оскільки впритул до озера підходять невисокі відроги нагір’я Баконь. Від Балатонфюреда до Кестхея вздовж узбережжя проходить межа національного парку Прибалатонська височина.
Балатон є центром найбільшого курортного району внутрішньоконтинентальної Угорщини. Мінеральні та термальні джерела, мул і вода озера, специфічний мікроклімат сприяють лікуванню захворювань опоно-рухового апарату, серцево-судинної, нервової та дихальної систем і загальному оздоровленню. Озеро є чудовим місцем для занять вітрильними видами спорту та риболовлі. Найбільшими курортами на узбережжі озера є Шіофок (молодіжно-«тусовочний»; велика кількість фестивалів класичної (батьківщина Імре Кальмана), джазової та фольклорної тематики), Тіхань (вишуканий курорт на півострові, що майже на 5 км вдається в озеро), Фоньод («дитячий рай»), Кестхей (спокійний відпочинок серед визначних пам’яток), Балатонфюред (санаторії мають спеціалізацію на лікуванні серцево-судинних захворювань) та ще зо два десятки поселень, що в назві містять назву озера. Заблукати важко;).
Моє перше знайомство з озером було по дорозі в Хорватію, а вже на зворотному шляху ми не втрималися від спокуси зануритися в його води. А потім взагалі вирішили заночувати на його березі у Фоньоді. Це була суперова і спокійна ніч просто угорського неба. Досі згадується присмак «Токаю» і неперевершено смачних місцевих вишень….
Потім було ще декілька зустрічей з Балатоном, саме тому написав не про Фоньод чи Шіофок, а про озеро загалом.
Банально), але Балатон дарує ЗДОРОВ’Я!

Бердичів.
І хто мені не знає за Беричів?)
----«-Ви знаєте, на тому тижні я був у Бердичеві, так там у трамваї бачив живого Карла Маркса!
— Ой, не може буть! Шо, в Бердичеві вже ходить трамвай?»
----«Суддя:
— Свідок, ваше прізвище?
-Мєнухін.
-Ім’я?
— Ісаак.
— Місце проживання?
— Бердичів.
— Вид діяльності?
— Дрібний ґешефт.
— Віра?
— Пане суддя, я сказав Вам, що мене звуть Ісаак Мєнухін, живу в Бердичеві і займаюсь дрібним ґешефтом. Так хто я, по вашому? Буддист?»
----«Рабінович скаржиться:
— Я захворів в дорозі і два місяці пролежав в Одесі. Це обійшлось мені в дві тисячі гривень.
— Шкода. Захворій ти у нас в Бердичеві, то за такі гроші міг би два роки хворіти.»

Бердичів знаходиться за 43 км від Житомира, хоча місцеві мешканці свято переконані, що це Житомир знаходиться за 43 км від Бердичева).
Бердичів – місто, про яке не лише розповідають анекдоти, а й складають легенди. Місто, яке стало батьківщиною або важливою сторінкою життя для багатьох українських, єврейських, польських, англійських, французьких, англійських, американських видатних постатей: Дж.Конрад, Леві Іцхак, І.Мазепа, Ф.Шопен, В.Нестайко, О. де Бальзак, А.Гольдфаден, А.Гонтар, М.Кривонос, М.Гарцман… Місто, про яке той же О. де Бальзак писав у своїх дорожніх нотатках: «Україна починається з Бердичева». Відчуваєте різницю: француз у 1850 році писав про Україну, якої за версією росіян не існує і ніколи не існувало! І хто тоді наші друзі?
Є дані, що людські поселення на місці нинішнього Бердичева існували вже у ІІ тис. до н.е… У XV ст. (деякі джерела називають 1320 р.) виникає хутір Бердичів, який уже в ХІХ ст. стає п’ятим за розмірами містом на території нинішньої України. Саме перша половина ХІХ ст. стало періодом найбільшого розквіту міста, коли воно було одним з найбільших торговельних та найбільшим!!! банківським центром Російської імперії.
Назву міста пов’язують з власним ім’ям Бердич; назвою тюркського племені берендичів, що свого часу тут проживало; давньоукраїнським словом «бердо» — урвище або назвою бойової сокири у слов’ян «берда, бердиш».
Нині Бердичів є дуже цікавим для туристів містом і одним із претендентів на входження до сімки найцікавіших історичних поселень України. У місті нараховується близько ста пам’яток.
Унікальні пам’ятки XVІ-XVIII століть об’єднані в Бердичівському історико-культурному заповіднику. Його перлиною є монастир Кармелітів Босих. На початку ХVII ст. князь Януш Тишкевич збудував у Бердичеві замок, а в 1627 році було засновано й монастир католицького ордена «Босих кармелітів». Спочатку було збудовано підземний костел з келіями (існують легенди про підземні ходи від нього до найбільших міст Правобережної України), а через 100 років було зведено і надземний Маріїнський костел. У ньому знаходиться чудотворна ікона Бердичівської Божої Матері. Особливо ефектно виглядає відображення комплексу монастиря та старовинних фортечних мурів у водах Гнилоп’яті!
Ще однією складовою заповідного Бердичева є костел Св.Варвари, в якому 14 березня 1850 року вінчалися О. де Бальзак з графинею Е.Ганською. У ньому ж хрестили Дж.Конрада.
І хоча історична частина міста нині не має цілісного архітектурного ансамблю, велика кількість культових споруд та старовинних будинків викликають інтерес, у т.ч. церква Св.Миколая, центральна синагога, синагога Хабад-Любавич, будівлі педагогічного та медичного коледжів.
Завдяки величезній єврейській громаді Бердичів називали «Волинським Єрусалимом». Нині той єврейський Бердичів відійшов у минуле, пам’ять про яке пов’язана з видатними персоналіями та поодинокими пам’ятками архітектури: у місті збереглися приміщення трьох синагог. Наприклад, у Великій Хоральній синагозі знаходиться нині… трикотажна фабрика. Уособленням того Бердичева є закинутий єврейський цвинтар. До речі, тут знаходиться усипальня цадика Леві Іцхака Бен Меїра, яка є місцем паломництва хасидів (біля 3-5 тисяч паломників щороку). А ще єврейський Бердичів оживає на Дні єврейської культури. Нещодавно у місті відкрили Музей єврейства. Проводяться у місті і Дні польської культури. До речі, у польській мові існує фразеологізм «Пиши на Бердичів», який означає «відчепись», «не мороч голови», «може колись».
Вартими уваги можуть бути і музеї Дж.Конрада (окремі столичні музеї можуть позаздрити йому в царині застосування сучасних музейних технологій), бойової слави та історичний.
Туристична інфраструктура міста поступово розвивається. В центральній частині вже зараз є широкий вибір ресторанчиків та кав’ярень. У більшості з них можна спробувати місцеве непастеризоване пиво, яке бердичивці вважають найкращим в Україні.
І ще, перебування у Бердичеві варто скомбінувати з відвідуванням садиби Ганських у Верхівні, надзвичайного костелу в Городківці та готичного палацу у Червоному. Забагато позитиву не буває)!
Бердичів вчить, що повага до інших починається з поваги до себе!

Беоґрад (Білоград)
На межі культур.
І у минулому, і нині ми, українці, знаходимо багато паралелей між Росією і Сербією. Особливо, що стосується їх ролі, відповідно, в СРСР та СФРЮ і в подіях, що розгорілися після закономірного краху цих держав-монстрів.
Але існує одна ДУЖЕ велика відміна між росіянами і сербами: це ставлення до українців. Назагал серби досить дружньо ставляться до українців. Принаймні, я особисто дуже комфортно відчував себе в Беоґраді, який наші люди і картографи і далі на російський кшталт продовжують називати Белґрадом, хоча є історичний варіант назви міста українською – Білоград. Ми просто дуже мало обізнані один про одного і часто наші сприйняття проходять крізь призму російської пропаганди. На жаль, ні серби, ні українці ніяк не перестануть наступати на одні і ті ж граблі.
Сербія загалом, і Беоґрад зокрема – дуже комфортні для українців. Комфортні ще й тому, що ми можемо порозумітися без перекладачів. Просто спілкуючись рідними мовами.
Беоґрад чудове місце для проведення вікенду. Місто вражає своєю багатогранністю, яка є спадком давньої історії і практично постійного знаходження на межі культур і цивілізацій. Перші відомості про місто зустрічаються в ІІІ ст. до н.е., коли кельти заснували на берегах Сави і Дунаю Синґидунум. Існують і більш давні відомості про перебування людини на території міста: так археологи свого часу знайшли тут рештки неандертальця. За історію свого існування місто 40 разів завойовувалося різними арміями і 38 разів було спалене вщент!
В сучасному Беоґраді найбільш відчутні слов’янські (сербські) та турецькі впливи. Однією з найдавніших пам’яток міста є фортеця Калемеґдан, яка займає стратегічне положення при злитті Сави і Дунаю. Це справжній музей історії міста просто неба. Саме тут височіє і символ столиці – монумент «Побєднік». Масивні мури і ворота фортеці доповнюються й іншими атракціями: Сахат-вежа, вежа Небойша, церкви Ружиця і Св.Петки; військовий музей з хорошою колекцією зброї; зоопарк тощо.
В історичній частині знаходиться пішохідна зона вулиці Князя Міхаїла і Площа Республіки. Тут можна оглянути будівлі Національного театру, Національного музею, Сербської академії наук, резиденцію княгині Любіци, Галерею фресок та багато інших цікавинок.
На особливу увагу заслуговують собор Св.Сави (один з найбільших православних соборів світу; до 10 тисяч вірян можуть перебувати одночасно на службі. При нагоді відзначу, що сербам властива якась гіперболізована релігійність); церква Св.Марка; Королівський палац в Топчидерському парку; набережні Земуна, Ушча і Савський причал. Беоґрадці особливо полюбляють посидіти в ресторанчиках на воді або здійснити велопрогулянки по набережних та численних парках міста. Однією з улюблених зон літнього відпочинку є околиці озера Ада Циганлія. А щоб побачити столицю біля своїх ніг, варто забратися на оглядовий майданчик вежі Авала (своєрідна Ейфелева вежа Беоґрада;)).
Центральна частина міста досить компактна, то ж більшість згаданих пам’яток можна оглянути за 2-3 години пішої прогулянки.
Ну а вечір, та й інші частини дня;), варто провести в районі Скадарлія. Беоґрадці говорять: «Хто не був у Скадарлії, той не бачив Беоґрад». Цей богемний квартал, символами якого є капелюх (шешир), тростина та гвоздики, просто створений для відпочинку та пошуків натхнення. На затишних вуличках знаходяться найвідоміші ресторани сербської кухні: «Три шешира», «Шешир мой», «Скадарлійський боем» та багато інших. Сербська кухня, як і сербська культура, є симбіозом різних впливів. Серби особливо полюбляють страви з м’яса (вєшаліца (відбивна зі спеціями), чевапчічі (ковбаски з рубленого м’яса), джувеч (тушковане м’ясо з рисом та овочами), кастрадіна (в’ялена баранина), гайдук (свинина на грилі), пршут (в’ялене м’ясо), плескавіца (рублена котлета, засмажена на вугіллі)), овочів (мусака (запечені шарами баклажани та томати з фаршем або м’ясом), самро (голубці), пун’єна тіквіца (фарширований гарбуз), численні салати); сири та солодощі (пріґаніца (пончик), альва (варені в меду горіхи), штруклі (чорнослив і горіхи, запечені в сирі))… Смачного))).
Беоґрад вчить НЕ ДОВІРЯТИ пропаганді і формувати уявлення про будь-яку точку планети завдяки особистим відчуттям або на основі вражень друзів.

Що не варто робити в Барселоні.
Барселона вже протягом багатьох років входить у десятку найбільш бажаних для відвідування міст Європи. Вона «по праву» вважається культурною столицею Іспанії. По іншому і не може бути з містом, яке засноване понад 2000 років (барселонці досі гаряче сперечаються, хто був засновником: сам Геракл чи батько Ганнібала) і з яким пов’язані імена П.Піккасо, Ж.Міро, С.Далі, А.Ґауді, Е.Табарі, М.Кабальє, Х.Каррераса….
Перш ніж зазначити те, що не варто робити в Барселоні, хотілось би сказати, що місто має сотні цікавинок і можливостей для різноманітних занять. Обов’язково варто помилуватися архітектурними символами міста: від творінь А.Ґауді до суперсучасного «Огірка»; піднятися за допомогою портової канатної дороги та телеферико Монжуїк на оглядовий майданчик біля замку і побачити Барселону біля своїх ніг; неспішно прогулятися Готичним кварталом, Ла-Рамблою та набережною; відчути прохолоду парків Ґуель та Монжуїк (вважається найбільшим міським парком Іспанії); ознайомитися з експозиціями місцевих музеїв: Пікассо, Сучасного мистецтва, Коміксів та ілюстрацій, Морського, Шоколаду, Старовинного взуття, Міро, Еротики, Футбольного клубу «Барселона», Історії перукарського мистецтва, Ґауді, Олімпійських ігор та спорту …; відвідати, по можливості, футбольний матч або хоча б стадіон (якщо вірити статистиці, то найвідвідуванішим об’єктом міста є саме стадіон ФК «Барселона»); отримати неперевершену естетичну насолоду від поєднання світла, води і музики під час вечірнього шоу співаючих фонтанів і т.д. і т.п….
Тепер про те, чого не варто робити. У Барселоні безліч закладів харчування на всі смаки і гаманці. Я досі не можу собі пробачити того, що сталося в перший вечір. Мабуть, мозок був затьмарений емоціями від знайомства з визначними пам’ятками міста, а шлунок наполегливо вимагав негайного поповнення. От ми і зайшли у перший ліпший ресторанчик в околицях Рамбли та замовили паелью, не звернувши уваги на те, що офіціантка була китаянкою. І це була фатальна помилка! Ви можете уявити як зімбабвійці готують вареники, або ж українці — ластів’ячі гнізда або рибу фуґу. Так от, китайці і паелья – це такі ж несумісні речі. Традиційні страви варто куштувати лише там, де їх готують місцеві. А після того випадку я взагалі намагаюсь уникати навіть традиційні китайські ресторани.
Тож не економте на собі і, в першу чергу, на власному здоров’ї. Для цього не варто обирати ресторанів з «Мішлену»;). У місцевих існує чудова традиція, так звана «tapear», яка передбачає перехід протягом вечора з одного невеличкого ресторану в інший і смакування тапас, тобто традиційними невеличкими закусками на будь-який смак. Якщо додати до цього бокал каталонського вина або пива… Мммм). Ваш гастрономічний тур вечірньою Барселоною буде неперевершеним.
Також в столиці Каталонії не варто:
— користуватися путівниками і підземкою. Просто ГУЛЯЙТЕ Барселоною;
— відвідувати міські пляжі. До 1992 року Барселона (у це навіть важко повірити) не мала пляжів, а за цей короткий термін вони перетворилися в головний осередок злочинності;
— брати автомобіль на прокат, навіть якщо Ви ас водіння. Місцеві водії мають титул найгірших у Європі. В годину пік та у вихідні фіксується до 10 аварій за … хвилину!!!;
— говорити про політику та стосунки іспанців і каталонців з малознайомими людьми;
— відмовлятися від купівлі карток у туристичних офісах: вони дадуть змогу зекономити на відвідуванні визначних пам’яток та музеїв. Багато закладів міста мають дні вільного входу, але про це потрібно дізнаватися заздалегідь;
— витрачати години на стояння у черзі в Саґрада Фаміліа. Собор значно цікавіший ззовні, ніж всередині. Достатньо просто його обійти);
— не варто, та й навряд чи Ви будете), сумувати. Особливо весело в Барселоні у вересні, коли спадає жахлива серпнева спека і все місто перетворюється на концертний майданчик.
І найважливіше: не варто їхати в Барселону на 1-2 дні. За цей час Ви зможете побачити, але НЕ ВІДЧУТИ Барселону.
Барселона вчить КУШТУВАТИ національні страви там, де їх готують місцеві, а не мігранти)

Той, що навпроти Барі.
)- Ти куди це збираєшся? – В Барнаул. – Ну чого замовк, на якій вулиці цей бар?
)Заходить чоловік до бару: — Мені, будь-ласка, чівіпзднеркильмаскішбрунґальдмерк з лимоном! Бармен: — Чівіпзднеркильмаскішбрунґальдмерк з чим?
)Бар. Напівморок. Тихо працює телевізор. Йде реклама жіночих прокладок: — Це єдині прокладки, які дихають. Чоловік, ледь-ледь відриваючись від склянки: — Господи, чим же вони дихають то, бідолашні…
У світі мільйони барів, десятки з них є географічними назвами України, Франції, Румунії, Китаї, Ірані, Угорщині… Далі мова піде про Бар в Чорногорії. Але не той, що нині є важливим курортом і найбільшим портом країни на узбережжі Адріатики, а про Старий Бар, що лежить за декілька кілометрів від нього.
Старий Бар відомий ще з античних часів як Антібарум, Антібареос, Антіваріс, що дає можливість трактувати його назву «як той, що лежить навпроти Барі». Тисячолітня історія та взаємовплив різних народів і культур зумовили різноманітність архітектурних стилів: на цьому невеличкому клаптику землі, в оточенні потужних мурів була присутня візантійська, романська, готична і мусульманська стилістика. У всі часи, навіть мусульманського панування, місто відзначалося віротерпимістю. Місцеві церкви мали два вівтарі: православний та католицький. Цей традиційний симбіоз і нині можна побачити в церкві Св.Текли неподалік від сусіднього Сутоморе. У ХІІ ст. в місті було створено «Літопис попа Дуклянина», який вважається одним з найдавніших творів про історію слов’ян.
До наших днів місто дійшло в руїнах. Спочатку у 80-х роках ХІХ ст. воно постраждало від вибухів на складах динаміту, а у 1979 році – землетрус завдав остаточних руйнацій. То ж від Старого Бару залишилися лише потужні середньовічні фортечні мури і ворота, турецький акведук, руїни цитаделі, кафедрального собору Св.Георгія, церков Св.Катерини, Св.Миколи, Св.Венеранди, адміністративних та жилих приміщень тощо. У 90-х роках була відреставрована Годинникова вежа, окремі будівлі та декілька капличок. Поблизу мурів знаходиться мечеть ХVII ст. з гробницею Дервіш-Хачана (майже третина місцевих мешканців – мусульмани).
Руїни Старого Бару ніби амфітеатром оточені гірськими хребтами. Чорногорія взагалі вражає своїми гірськими краєвидами. Однак її гори аж ніяк не чорні; вони білі, сірі, зелені, але не чорні. Та й назва країни походить не від гір, а від дійсно чорних (темних) лісів, які раніше, та й в окремих місцях нині, вкривають країну. Міжнародна назва походить від італійського Монтенеґро, і як бачимо, невірно передає чорногорське Црна Ґора.
За межами мурів Старого Бару нині існує невеличке містечко із затишними кав’ярнями, де можна насолодитися не лише ароматом кави чи смаком чорногорського вина, а й на повні груди надихатися місцевим повітрям. Воно дійсно неповторне, не лише тому, що поєднує море і гори, а й тому, що Бар просто потопає в оливкових гаях. Згідно місцевих звичаїв, юнак не міг одружитися доти, доки не посадить 10 оливкових дерев! Однією з цікавинок міста є найстаріша олива країни, вік якої понад 2000 років. Діаметр її вже декількох стовбурів перевищує 10 метрів. Найкращим сувеніром є пляшка духмяної місцевої олії. На жаль, Чорногорія – це яскравий приклад того, як розвиток туризму «капостить» і перетворює на лінивців) місцевих жителів, але про це пізніше. В контексті олії, варто просто переконатися, що вона дійсно місцева, а не албанська або грецька.
На відміну від Старого, у Новому Барі життя вирує. Він є центром Барської Рив’єри з численними пляжами, готелями, ресторанами і нічними клубами. Серед визначних пам’яток міста можна відзначити палац короля Ніколи (саме він заснував місто і назвав його «перлиною своєї корони»), в якому знаходиться краєзнавчий музей, та новозбудований собор Св.Іоана Володимира.
Їдучи до Бару, варто пам’ятати, що це одне з найбільш сонячних міст Європи: 270 сонячних днів на рік. Навіть, якщо Ви плануєте лише погуляти руїнами Старого Бару, не забудьте крем від засмаги), я забув(…
Старий Бар вчить не ПОСПІШАТИ)

Біробіджан
«Мамо, де це?» або російський Ізраїль без євреїв. Такі да!
«І шо вам разказать пра Бірабіджан?». Тривалий час це місто залишалося «білою плямою» і для мене. До того моменту, аж поки після 3 курсу навчання в університеті ми на чолі з О.Бейдиком не вирушили в оглядову практику просторами «однієї шостої» суші (залізна завіса в 90-х хоч і похитнулася, але виїхати за її межі було практично неможливо, то ж і каталися ми замість парижів, віднів та римів – якутіями, самаркандами і тамбовами;)). В конкретному випадку ми прямували до Владивостока. Скільки кілометрів ми проїхали до Біробіджану – не знаю;, але це була десь 7-ма доба нашої дороги (не враховуючи кількаденної зупинки на Байкалі). Можливо і надалі Біробіджан залишився б для мене «білою плямою» як і десятки станцій та полустанків на шляху потягу №1 Москва-Владивосток, як би не одне але. Цим але стала назва міста на вокзалі не лише російською, а й ідиш. До цього ми проїхали з десяток російських автономій і ніде не зустрічалися назви міст мовами корінних народів (це лише на прикладі Естонії, України або Грузії «рускомірщики» так переживають за національні меншини і федералізацію, а вдома для чого корінним народам рідні мови?). А тут некорінний, але ось вам – читайте).
Звісно, що спровокований вивіскою інтерес до міста не можна було задовольнити за 25-хвилинну зупинку і моє знайомство зі столицею Єврейської автономної області (єдиний суб’єкт нинішньої Росії у такому статусі) обмежилося залізничним вокзалом та Привокзальною площею і купівлею чергової порції пиріжків з картоплею (щоб вистачило до наступної станції;)). Але відтоді це місто стало для мене ЧИМОСЬ.
Вже потім для себе з’ясував, що за задумом Сталіна масове переселення сюди євреїв у 20-30-х роках мало стати стимулом для освоєння даного району Приамур’я. Він навіть пішов на створення автономії, але щось видно євреєм тут не сподобалось) і вони так само масово почали повертатися в попередні райони або виїжджати з СРСР. То ж нині ця національна автономія має чи не найменшу частку титульної нації серед усіх автономій Росії: євреї нині становлять лише 1%, в той час як одні з перших колоністів цих місць – українці – 2,8%. До 1931 року Біробіджан носив назву станція Тихенька). Своєрідним українсько-єврейським симбіозом є окремі представники зі списку видатних постатей Біробіджана: Коваль Жорж Абрамович або Карасік Хая Абрамівна… Нині мером міста є п.Пархоменко (навряд чи він росіянин за походженням, хоча в нинішній Росії навіть носії прізвищ Шевченко або Ковальчук є «чистокровними» росіянами).
Нинішня назва міста походить від назв річок Біри та Біджана (однією з місцевих мов «біджан» це ще й стоянка). Всезнаючий Google на запит «що цікавого в Біробіджані» вже з 3-4 посилання видає цікавинки Іннсбрука, Флоренції або цікаві факти про … пенсію)? Але навряд чи Ви зможете оглянути в Біробіджані Маленький золотий дах, Санта Марія дель Фйоре або сади Боболі… Івсе ж, як виявилося, у місті є багато цікавих скульптур, парків, декілька храмів, філармонія, набережна (всі фото, на жаль, запозичені), а в його околицях – осередки дикої природи Далекого Сходу. У багатьох відзивах можна знайти захоплення місцевим кліматом та, хоч і мало вловимим, але все ж присутнім єврейським колоритом. Місцеві жартують, що весь цей колорит зводиться до частого вживання ними словосполучення «такі да»).
Біробіджан говорить, що навіть за черговим звичним рогом будинку або вигином дороги можна зустріти щось незвичне. Вперед!

Берлін
Бажане болото.
Хоча ведмідь нині й став символом міста, однак його назва, як би це було не романтично, не має жодного відношення до цієї тварини. Назва поселення, яке було відомим вже у ХІІ ст. походить від полабського слова «berl/birl” – «болото» (інша версія – барліг, лігвище). Яким же бажаним і цікавим для багатьох стало це болото нині)
У 20-30-х роках ХХ ст. Берлін вже переживав пік своєї популярності і був надзвичайно привабливим містом для молоді, інтелектуалів та неформалів усього світу тому, що давав повну свободу творчості, самовираження і сексуальності. Друга половина ХХ ст. перетворила Берлін у місто-цитадель: більш вільний Західний Берлін опинився в «ув’язненні» у радянського сателіта. Місто, як і вся країна та окремі родини, виявилися заручниками світового протистояння на довгі 40 років. І все ж, берлінці ціною тисяч життів вистояли. Стіна впала. І хоч у місті та у свідомості берлінців ще залишилося багато шрамів (оссі та вессі; ліберали і консерватори; пуритани і розпусники; бідні та багаті…), але то вже зовсім інші шрами – не трагічні. І динамічний, розкутий, смачний, прозорий Берлін знову поступово оволодіває серцями мільйонів, у т.ч. і моїм.
У спадок від розколу Берлін отримав два центри, таким чином їдучи до одного міста, Ви ніби отримуєте бонусом ще одне. І якщо важко відчити різницю між двома Берлінами, прогулюючись центральними магістралями Східного (Унтер ден Лінден) і Західного (Курфюрстердам; місцеві називають його просто Ку’дам), але в багатьох кварталах ця різниця є дуже відчутною.
Перерахувати пам’ятки і цікавинки міста просто неможливо, тому зазначу власну топ-10 берлінських родзинок:
— Площа Республіки та Берлінський Рейхстаг, і не лише тому, що прапор Перемоги над ним встановив українець Береза (це так мимоходом, що не лише «дєди» путінських байкерів «воєвалі». Я чомусь думаю, що якраз «дєди» тих, хто нині найбільше кричить, ніякого відношення до війни й не мали. А ще чомусь в російській історії мовчать про безчинства «освободітєлєй» у всій Центральній Європі, а особливо у Німеччині. Лише у Берліні радянські воїни вчинили тисячі зґвалтувань), а в першу чергу як символ відкритої політики. Рейхстаг доступний усім: варто лише за 3-5 днів зареєструватися або надіслати запис за адресою info@berlin-exkursion.de. У листі варто вказати бажану дату відвідування, ім'я та прізвище відвідувача, кількість людей, телефон та електрону адресу. Можна також зателефонувати і дізнатися всю інформацію детальніше +49 (030) 565 838 43, +49 (030) 565 838 44. З прозорого купола відкривається чудова панорама міста. Ще більш прозорим є офіс Федерального канцлера;
— Музейний острів. Особливо варто відзначити Новий музей з єгипетською колекцією: її складовою є голова Не фертиті. Практично один архітектурний ансамбль з Музейним островом формує Берлінський собор. За межами острова цікавими є Музей еротики Беате Узе (вважається найбільшим у світі) та Музей фотографії з Фондом Хельмута Ньютона;
— зоопарк – Берлінським зоопарком можна гуляти цілий день. Особливо цікавими його складовими є зона сафарі та акваріум. У Берліні навіть два зоопарки: той що у Західному Берліні – найстаріший і має найбільшу колекцію, а в Східному – найбільший за площею у Європі;
— рештки Берлінського муру та музей у його підземеллі. Це символ злочинів Гітлера-Сталіна проти людства;
— палац Шарлоттенбурґ – яскравий зразок німецького бароко. Серед десятків кімнат варто відзначити Порцелянову залу та Велику оранжерею. В районі Шарлоттенбурґ прихильники нуво-арт або юґендстилю знайдуть багато цікавого для себе; Не менш цікавим є палацово-парковий ансамбль Бельв’ю;
— вулиця Унтер ден Лінден як музей різних часів та стилів: Німецька державна опера, університет ім… Гумбольдта, собор Св.Хедвіґи, музей Ґуґенхайма з колекцією сучасного мистецтва, музей Мадам Тюссо та ін..;
— Ку’дам – це зосередження шику та елітності
— берлінський фаст-фуд: не варто боятися вуличної, переважно турецької, їжі. Працівники престижних банків і офісів залюбки смакують фаст-фудом, на який їх вже давно присадили турки. Смажені – натуральні!!! – ковбаски з порцією картоплі-фрі також можна знайти практично на кожному кроці. Найсмачніший фалафель пропонує заклад Mo’s на Урбанштрассе;
— міст Адміралбрюкке та район Кройцберґ відкриває інший Берлін. Берлін різних субкультур та андеґраунду;
— колона Перемоги на площі Велика Зірка в парку Тірґартен. Здолавши лише 285 сходинок;), в нагороду отримаєте чудову панораму міста;
— набережні Шрее. Не дивуйтеся, коли зустрінете тут нудистів та натуристів. В країні, де навіть федеральний канцлер є прихильником такого відпочинку, це сприймається не по-совковому. Оголені люди є звичними не лише для пляжів країни, а й для міських парків. У Берліні зелені зони займають майже третину площі.
Це вдень, ну а вночі дорога на Фрідріхшайнштрасе та Варшауер-плац! Розваги на всі смаки!
Не бійтеся заблукати, а просто насолоджуйтеся всім, що довкола. Берлінці дуже люб’язні. Часто настільки, що хочеться сказати: перестаньте ви вже відчувати провину за гріхи ваших предків, і навчіться оцінювати реалії сьогодення, особливо по відношенню до Росії. Країни, яка вас зґвалтувала у прямому і переносному значенні, вивезла ваші заводи, знищила вашу інтелігенцію і надалі продовжує показувати свою зверхність. Чиїсь «дєди воєвалі» і отримали «мєдалі», а чиїсь достойне життя. Відчуйте різницю.
І не забудьте посмакувати берлінське біле пиво з … малиновим сиропом. Мені це сподобалося). А ще можна спробувати це пиво з шампанським або лікером)

Белек
Цар, просто Цар))), або обережно: прихована реклама)
Нині важко уявити, що до кінця 80-х років ХХ ст. про існування поселення Белек не знали, за невеличким виключенням мешканців округи, навіть у Туреччині. Розбудова туристичної інфраструктури тут стартувала лише у 1984 році. Сьогодні Белек – це шикарний приморський курорт із світовим ім’ям. Зразковий приклад для наших містечок на узбережжі Чорного та Азовського морів. А то от був єдиний достойний проект перетворення Затоки у щось пристойне, так і то місцева жлобня і бандюки, які кришуються депутатами всіх рівнів, зробили все, щоб лишень ср…ч залишався й надалі…
Отже, малесеньке поселення за 30 років перетворилося у всесвітньовідомий курорт завдяки природним чинникам (тепле море, піщані пляжі, субтропічний клімат, соснові ліси) та іноземним інвестиціям. Першочергово ставка була зроблена на заможних клієнтів. Саме тому невід’ємною складовою курорту є наявність гольф-клубів та комплексів: Монтгомері, Корнелія, Ґлорія, Анталія, Тітанік, Нобіліс тощо. Цікаво, що в описах більшості готелів Белеку на першому місці йде інформація про наявність або відстань до того чи іншого гольф-клубу, а вже потім – про відстань до моря. Дизайнерські готелі, високоякісні ресторани, кінні школи та багато інших «дрібниць» доповнюють клас курорту. Жодних історичних пам’яток у місті немає.
Ми обрали для відпочинку не надто дорогий, але досить пристойний готель Атлантіс. Завдяки друзям (редиски вони;) ) був змушений взяти участь у вечірній анімаційній програмі «Містер Атлантіс». На власне здивування, мені вдалося гідно)))))) пройти всі випробування і отримати корону). Щоб там не було: приємно відчувати себе царем;)))
Будь-який курорт Туреччини пропонує широкий вибір екскурсій по всій країні та, навіть, за її межі. Для поціновувачів природи, які відпочиватимуть в Белеку або інших курортах на узбережжі затоки Анталья, рекомендував би відвідати національний парк «Каньйон Кепрюлю». І не далеко їхати, і гарантовані суперові враження. Національний парк знаходиться в масиві Західний Тавр і пишається своїми кипарисовими, евкаліптовими, кедровими та дубовими гаями на мальовничих схилах гір. Родзинкою парку, звісно ж, є скелястий однойменний каньйон. Його глибина переважно доходить біля 100 м, хоча існують ділянки, де глибина сягає майже 400 м. Довжина каньйону – 14 км. Рафтинґ, джампінґ, риболовля і просто купання не залишать байдужими ні діток, ні людей похилого віку. У національному парку є цікавинки і для прихильників історичних артефактів. Тут проходить дорога, прокладена ще в античні часи, а через каньйон перекинутий міст Олук, збудований ще римлянами у ІІ ст. н.е. Функціонує міст і досі!!!
Хочеться вірити, що колись і Затока, як і багато інших наших містечок, стануть курортами світового рівня, не лише по цінах;))
Белек показує як звичайне поселення може стати суперовим курортом, а звичайна людина – царем;))))